Історична енциклопедія
Історія Давнього Ізраїлю охоплює більше трьох тисяч років та включає в себе безліч подій, особистостей і культурних змін. Цей період починається з біблійних патріархів і триває через епохи царств, завоювань і полонів, формуючи основи єврейської ідентичності та релігії.
Згідно з Біблією, історія Ізраїлю починається з патріархів: Авраама, Ісаака та Якова. Авраам, родоначальник єврейського народу, уклав заповіт з Богом, який обіцяв йому землю Ханаанську. Його нащадки, включаючи Ісаака та Якова, також зіграли ключові ролі у формуванні єврейської ідентичності.
Яків, маючи дванадцять синів, став засновником дванадцяти колін Ізраїлевих. Їхні історії описані в книзі Буття, включаючи такі події, як продаж Йосипа в рабство та його подальше піднесення в Єгипті.
Після багаторічного перебування в Єгипті євреї, під керівництвом Мойсея, залишили Єгипет, здійснивши Вихід. Ця подія стала однією з центральних моментів єврейської історії. Повернувшись у Ханаан, євреї зіткнулися з необхідністю завоювати землю, що описано в книзі Ісуса Навина.
Завоювання Ханаану включало в себе безліч битв і конфліктів з місцевими народами. Цей час також пов'язаний з епохою суддів, коли в Ізраїлі не було централізованого уряду, і кожне коліно управлялося своїми ватажками.
У XI столітті до н. е. євреї об'єдналися під єдиною владою. Першим царем став Саул, який зіткнувся з багатьма зовнішніми загрозами. Після його смерті на трон піднявся Давид, який об'єднав Ізраїль та Юду і зробив Єрусалим своєю столицею.
Давид був успішним правителем, і його правління стало часом військових перемог і культурного процвітання. Його син Соломон побудував перший Храм в Єрусалимі, який став центром єврейського поклоніння. Соломон також відомий своїм мудрим правлінням і економічним процвітанням.
Після смерті Соломона в 931 році до н. е. царство поділилося на дві частини: Північне царство Ізраїль та Південне царство Юда. Поділ був викликаний внутрішніми конфліктами і політичними амбіціями. Північне царство, зі столицею в Самарії, стикалося з безліччю зовнішніх загроз і врешті-решт було завойоване Ассирією в 722 році до н. е.
Південне царство Юда продовжувало існувати і зберігало свою культуру та релігійні традиції. Воно стало центром єврейської релігії і зберегло Храм в Єрусалимі як найважливіше місце поклоніння.
У 586 році до н. е. Юдея була завойована Вавилоном, і багато жителів були відправлені в полон. Цей період став часом великих випробувань для єврейського народу, але також і часом переосмислення своєї ідентичності та віри. Пророки, такі як Єремія та Єзекіїль, відігравали важливу роль у підтримці надії та зміцненню віри в майбутньому поверненні на батьківщину.
Після падіння Вавилона в 539 році до н. е. персидський цар Кир Великий дозволив євреям повернутися в Юдею та відновити Храм. Повернення з полону стало важливою подією в історії Ізраїлю і сприяло відновленню релігійної практики та культури. Другий Храм був побудований і став центром єврейського поклоніння.
Цей період також ознаменувався розвитком писемності та збором єврейських священних текстів, що призвело до формування Тори як основоположного тексту єврейської віри.
З 332 року до н. е. після завоювання Олександром Македонським Давнього Сходу, єврейські землі опинилися під впливом еліністичної культури. Цей час також ознаменувався конфліктами з еліністичними правителями і спробами зберегти єврейську ідентичність.
У 63 році до н. е. Юдея була завойована Римом, що призвело до втрати політичної незалежності. Незважаючи на це, єврейська релігія та культура продовжували процвітати. У цей час життя і вчення Ісуса Христа, а також розвиток раннього християнства почали впливати на регіон.
Історія Давнього Ізраїлю — це складний і багатошаровий процес формування єврейської ідентичності, культури та релігії. Періоди процвітання та випробувань, царств і завоювань залишили незгладимий слід в історії, який продовжує впливати на сучасний світ. Давній Ізраїль став основою для майбутніх єврейських громад та релігійних традицій, які існують і розвиваються й до сьогодні.