Введення

Рух за незалежність Індії охоплює понад 90 років боротьби індійського народу за звільнення від британського колоніального правління. Воно почалося наприкінці XIX століття і закінчилося в 1947 році проголошенням незалежності Індії. У ході цієї тривалої боротьби індійці використовували різні методи опору, включаючи ненасильницькі протести, збройні повстання та політичну дипломатичну діяльність. Цей період став епохою становлення індійської нації та появи великих лідерів, таких як Махатма Ганді, Джавахарлал Неру та Субхас Чандра Бос.

Ранні етапи: Кінець XIX — початок XX століття

Перша фаза боротьби за незалежність Індії почалася в кінці XIX століття, коли в 1885 році був заснований Індійський національний конгрес (ІНК). Спочатку Конгрес виступав за поступові реформи, більш широке представництво індійців в управлінні та поліпшення умов життя. Ідеї про повну незалежність тоді ще не були поширені, і більшість лідерів Конгресу прагнули до співпраці з британською адміністрацією.

Однак зріст національної свідомості, викликаний британською експлуатацією та культурними різницями, почав підштовхувати суспільство до радикалізації. На початку XX століття багато активістів, таких як Бал Ганґадхар Тилак, почали вимагати більш рішучих дій у боротьбі за самоврядування та незалежність. Ці вимоги стали особливо актуальними після введення політики розділяй і володарюй, коли британці намагалися розділити індійське суспільство за релігійними лініями між індуїстами та мусульманами.

Махатма Ганді та філософія ненасильства

Ключову роль у русі за незалежність Індії зіграв Махатма Ганді, який повернувся в Індію в 1915 році після успішної боротьби за права індійців у Південній Африці. Ганді розробив стратегію ненасильницького опору, відому як сатьяграха. Він вважав, що масовий ненасильницький опір може стати найбільш ефективним шляхом боротьби проти британської влади.

Першим великим протестом під керівництвом Ганді став Непокору податкам на сіль у 1930 році, відомий як Соляний марш. Цей протест став символом боротьби проти несправедливої податкової системи, введеної британцями, і зібрав масову підтримку по всій країні. Мільйони людей взяли участь у кампаніях бойкоту британських товарів та послуг, що суттєво підриває економічні інтереси колоніальної адміністрації.

Перша світова війна і зростання націоналізму

Перша світова війна (1914-1918) стала важливим етапом у розвитку індійського національно-визвольного руху. Британська імперія закликала десятки тисяч індійців на фронт, обіцяючи реформи та надання більш широких прав після закінчення війни. Однак по завершенні війни британці не виконали свої обіцянки, що викликало масове невдоволення в Індії.

Зростання націоналістичних настроїв призвело до масштабних протестів та акцій громадянської непокори в 1919 році. У тому ж році британська адміністрація прийняла закони Роулетта, які посилили репресії проти політичної опозиції. У відповідь на це відбувся один з найтрагедійніших епізодів в історії Індії — Амрітсарська різанина. В квітні 1919 року британські війська відкрили вогонь по беззбройній натовпі протестувальників, вбивши сотні людей. Цей інцидент викликав хвилю обурення по всій Індії та укріпив рішучість народу боротися за незалежність.

Боротьба за самоврядування: 1920-1930-ті роки

У 1920-ті роки під керівництвом Махатми Ганді та інших лідерів Індійський національний конгрес розпочав активну кампанію за самоврядування. Конгрес провів кілька кампаній ненасильницького опору, бойкотуючи британські товари, відмовляючись від співпраці з колоніальною адміністрацією та закликаючи до масових протестів.

Проте серед індійських політиків були й інші погляди на боротьбу за незалежність. Наприклад, Субхас Чандра Бос вважав, що ненасильницькі методи Ганді неефективні, і виступав за більш рішучі дії, аж до збройного повстання. У 1939 році Бос створив Індійську національну армію (ІНА), яка під час Другої світової війни співпрацювала з Японією та боролася проти британських військ.

Друга світова війна і загострення боротьби

Друга світова війна (1939-1945) стала переломним моментом у боротьбі за незалежність Індії. Британська адміністрація знову закликала індійців на фронт, не проконсультувавшись з індійськими лідерами. Це викликало хвилю обурення і призвело до нових протестів. У 1942 році Махатма Ганді та Конгрес запустили кампанію "Виходьте з Індії", вимагаючи термінового виведення британських військ та надання Індії незалежності.

Британські властивості відповіли арештами лідерів Конгресу, включаючи Ганді, що призвело до масових протестів і безладь у всій країні. Тим часом Субхас Чандра Бос та його Індійська національна армія продовжували боротьбу на стороні японських сил в Азії. Незважаючи на репресії, тиск на британський уряд зростав.

Розділ Індії та здобуття незалежності

Після закінчення Другої світової війни Великобританія опинилася ослабленою економічно і політично, що зробило неможливим продовження колоніального правління в Індії. У 1947 році британський уряд прийняв рішення надати Індії незалежність. Однак процес здобуття незалежності виявився складним і болючим, оскільки індійське суспільство було поділене на релігійній основі.

Мусульманська ліга на чолі з Мухаммадом Алі Джinnah рекомендувала на створення відокремленої держави для мусульман — Пакистану. В результаті Великобританія погодилася на розділ Індії за релігійним принципом. 15 серпня 1947 року Індія та Пакистан отримали незалежність, що призвело до масових міграцій і кровопролитних конфліктів між релігійними громадами.

Висновок

Рух за незалежність Індії був одним з найзначніших антиколоніальних кампаній у світовій історії. Воно продемонструвало силу ненасильства та масового громадянського опору. Борьба за незалежність залишила глибокий слід в історії Індії, сформувавши її політичну культуру та національну свідомість. Незважаючи на тяжкі наслідки розділу країни, здобуття свободи в 1947 році стало важливим моментом в історії Індії та надихнуло інші народи на боротьбу за свої права і свободи.